Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора.
П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинці. В 7 років складає перші вірші. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю в 1952р. вступив на факультет журналістики Київського університету. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.
Після закінчення університету працював в обласних газетах.
Згодом став членом комісії з перевірки інформації про масові розстріли в катівнях НКВС і пошуки місць поховань жертв сталінського терору. За участю Симоненко було написано звернення до міськради із вимогою оприлюднити ці місця і перетворити їх на національні меморіали. Так поет опинився в колі особливого зацікавлення відповідних державних органів.
Влітку 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Шевченка (Сміла), нібито за сварку з буфетницею. З того часу стан здоров’я погіршується. Та 13 грудня 1963р. Василь Симоненко помер. Офіційна версія смерті – онкологія.
Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.
Посмертно нагороджено Шевченківською премією 1995 року за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».
Симоненко увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст.