1874 р. – 1879 р. — навчається у Харківському реальному училищі. «Першими літературними вчителями» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника. В училищі зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених видань його заарештовують. Після звільнення Борис залишає навчання і починає заробляти на життя.
З 1881 р. починається його освітньо-педагогічна діяльність народним вчителем при Харківському університеті, яка тривала до 1893 р. Багато пише, його твори регулярно друкуються.
1891 р. засновано Братство тарасівців, активним діячем якого невдовзі став Грінченко.
З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. За час роботи у земстві Грінченко написав дилогію «Серед темної ночі» (1901), і «Під тихими вербами» (1902), публікує п'єси «Лісні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901). Будучи справжнім патріотом, видає «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899), «З вуст народу» (1900), «Література українського фольклору (1777—1900)».
1902 р. письменник перебирається до Києва. Тут разом із дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909), яку було відзначено академічною премією.
Наприкінці 1904 р. очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, наприкінці 1905 р. об'єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію. В 1906—1909 рр. очолював київську «Просвіту». Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. У період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892—1893).
У 1905 за ініціативи Б. Д. Грінченка та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти.
Після повернення Михайла Грушевського зі Львова до Києва Грінченко сіяв ворожнечу й недовіру до всього галицького (особистий мотив — несприйняття ним М. Грушевського).
Літературну діяльність розпочав у 80-х роках XIX століття. Автор близько 50 оповідань. Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Плідно працюючи в галузі народної освіти, свої педагогічні погляди виклав у працях.
Автор першого словника української мови, редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах.
Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих, педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови».
Один з організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП.
Перекладав твори Фрідріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюго та ін.
Боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив кілька шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».
Одним із найяскравіших творів Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.
Підірване сухотою здоров'я письменника (наслідки харківського ув'язнення) не витримало напруженого, безперервного ритму. 6 травня 1910 року Грінченко помер в Оспедалетті, Лігурія. Поховано Грінченка у Києві, на Байковому кладовищі.