На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
Вопівночі над талмудом
Бородою трусить. І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!
А з підсіння запорожець
В вікно заглядає... Заглядає та гадає,
Чим би поживитись;
Але в жида всюди голо,
Куди подивитись. Тілько сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його поганих
Кругом ціла купа... Замишляє запорожець
Жида підголити
І що раз, то голосніше
Почав говорити:«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!»Чує хусит бородатий,
Перестав читати...
А тут йому голосніше
Хтось почав казати:«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має! »Подивився жид на себе,
Бородою трусить:
«Гирсти? Як то? То я дурень?
Дурень старий хусит?»І до свічки бородою!
Спалив половину...
Але знов він чує голос
В ту ж саму годину! Знов борода над свічкою
Запалахкотіла
І в минуті щезла з димом
До самого тіла! Засміявся запорожець,
Пішов собі спати...
Але хусит сидить, бідний,
Та й став розважати:«Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм бородою
Розуму не мало! Борода такого мати,
Так його любити...
І над свічком, над тим свічком
До губа спалити! Ах, веймир! Що Сура скаже?
Що всі люди скажуть?
Ото дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть...