Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру...
Назад йому довелося
Везти одну Суру... Як на збитки мужикові
Сура уродлива!
Молоденька і тлустенька,
Сама чорнобрива... Підсів мужик до жидівки,
Жарти починає.
А жидівка, псяча віра,
Чортом поглядяє. Відсувається небога...
Нічого діяти!
“Почекай же, псяча віро,
Сама мусиш дати! ”Їде собі помаленьку:
Чорний ліс синіє!
Ще далеко до коршомки,
А вже вечоріє... Смерклось добре, кругом темно,
Середина лісу:
“Да куди я, — мужик каже, —
Поїду у біса! ”Звернув набік, з воза злазить,
Коня випрягає...
“Що то? герсти... ночувати? ” —
Жидівка питає. Як згадала Сура вовка,
Живцем помирає.
А мужик собі байдуже —
Коня випрягає... Випрягає, вклав до воза,
Сам лягає спати...
Положився й починає
Суруню лякати... Кинув хомут за корчами,
За лици тримає...
Що потягне — шелесь-шелесь!
Сура помирає... Далі каже: “Чоловічку,
Голубе мій, брате!
Візьми мене, чоловічку,
Коло себе спати! ”“Та що вже, — мужик каже, —
Робити з тобою!
Забирай свої манатки,
Лягай ізо мною...”Лягла Сура коло нього...
Стало ніби тихо!
Далі знов межи корчами
Шелепає лихо! Аж під свиту мужикові
Сура підлізає...
Мужикові того й треба —
І сам накриває... Кинув лици, обняв Суру,
Мацає увсюди!
Стали в Сури помаленьку
Підійматись груди! Обнімає мужик Суру...
А Сура цілує...
Спустив руку до спідниці —
Сура як не чує... Піднімає помаленьку
Спідниці в небоги...
А небога — ані слова —
Розкладає ноги... Крешить мужик жидівочку,
Справи дотирає...
А жидівка щораз лучче
Йому випинає... Накрешився, не злізає...
Так і спочиває...
Його Сура і руками,
Й ногами тримає... Лежить мужик, не злізає...
М’яко спочвати...
Відпочив, як на перині,
Та й почав казати:“Ти думаєш, що ми справді
Тут межи вовками?
То мій хомут так шелестів
Помежи корчами! ”“То хомут був? Ох які ви
Розумнії люди!
Ану, ну, нехай, Іванцю,
Іще хомут буде!