Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Степан Руданський - Павло Полуботок

Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобі гетьманськую Булаву дістане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рідная дитино! А як же ж ти ізійдешся З вражим Вельяміном? Не питайте, хто Павлові Булаву добуде, Є у нього Україна, Є у нього люди. І пішли вже Семен Рубець І Василь Биковський, Лиш чекайте, що то скаже Цар Петро московський. Нема царя в Московщині, Десь у Тегерані Але посли й туди за ним — І вже в Астрахані. І за море, за Хвалинське Листи посилають Та у царя серед бійки Гетьмана благають. А тим часом і Вельямін Листи посилає Та до царя московського Стиха промовляє: “Що робити, — каже, — царю, З тими козаками? Либонь, вони хотять знову Битись з москалями! Шумить-гуде Україна, Козаки гукають, А найбільше Милорадич З Маркевичем грають”. І подумав цар московський, Та й із Тегераня Серед зими свої листи Шле до Астраханя, Та й і каже українцям: “Почекайте, люди, Повернуся в Московщину — Тоді все вам буде! Але за то й мене тепер Послухайте, діти, І п’ятнадцять мені тисяч Козаків пошліте! З Милорадичем пошліте В Ладогу п’ять тисяч, А з Маркевичем до Хреста Пошліть десять тисяч!” І пішли сумні козаки, Нічого діяти... “Зато, — кажуть, — ми гетьмана Будем живо мати!” Та не ворон же то чорний Із соколом б’ється, То Вельямін з Полуботком За права дереться. І обидва Петра-царя Просять розсудити. І говорить цар московський: “Нічого робити! Треба, — каже, — Полуботка В Петропіль 10 зазвати І тут йому по-московськи Правду розказати!” І з Савичем і Чарнишем Павла викликає, Але Павло послів собі Вперед посилає. І прибули у Петропіль Посли молодецькі: Полковники Данилович І Петро Корецький. Бунчуковий Володьковський І судець Грабенко, І військовий з ними писар Завзятий Ханенко. І прибули у Петропіль Та й говорять: “Царю! Візьми собі Вельяміна, Візьми нашу кару; Судці твої московськії Нас добра не учать, Багатого обдирають, А бідного мучать. Козаків за хлопів мають І гризуть гетьмана... А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана? Ти говориш, що Хмельницький Сам царям прирадив, Щоб московський воєвода На Вкраїні рядив; Але Павло Полуботок Не ховає слова, Він говорить: “Що там, — каже, — Батькова умова! Спершу, царю, піднови ти Нашу давню волю, Щоб ми самі судилися Помежи собою; Щоб ні стольник, ні боярин, Ані воєвода Не питали, не судили Нашого народа; Щоб козаки самі собі Розправу чинили, І, де три їх, щоб два собі Третього судили. І всі царі московськії Теє право знали І за нього своє слово Царськеє давали. Та й ти давав, ясний царю, Як ізбирав раду, Як давав нам у гетьмани Пана Скоропаду! Чого ж тепер на Вкраїні Воєводи стали, Чого права козацькії Й вольності пропали?!” Незабаром за послами Й Павло прибуває І з Чарнишем і Савичем К царю підступає. Підступає, дає листи, Просить за Вкраїну, Але, знати, й Павло прибув В лихую годину: Ані Петро, ні бояри За нього не дбали, Його листи за Вкраїну Під сукном лежали. І чекає Павло місяць, Ба й другий чекає, Ба й чекає місяць третій — Цар не закликає. “Почекай же, — Павло каже, — Їдна мені доля, Але стане й тобі хроном Козацькая воля”. І останнє своє слово Цареві готовить; І приходить з старшиною І до нього мовить: “Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Підійнявся на погибель Мої України. І всі царськії укази Хочеш попалити, І всі вольності козацькі Хочеш потопити. І козаків, як худобу, На роботу гониш, І над ними “Вічна пам’ять” По болотах дзвониш... І гетьмана обирати Нам не позволяєш, І судити судців своїх З Москви посилаєш! І нас судять без закону, Без всякого права; Чи вже ж тобі за то, царю, Буде яка слава? Але нехай мені буде Вільно і казати, Що нічого тобі, царю, З України ждати. Україна — не дитина, Вона волю має, А вільного не неволі — Правда пригортає. Тепер кажи мені, царю, Хоч залізо терти, Хоч у тюрмі холоднії Із голоду мерти; Усе їдно мені, царю, Тілько б не видати, Як та бідна Україна Буде пропадати! ” І стиснув Петро зубами. “Шкуру, — каже, — здерти!” Але трохи одумався: “В тюрму аж до смерти!” І у тюрмі Петра й Павла Разом з старшинами Обіллявся Полуботок Дрібними сльозами... Обіллявся не за себе, А за Україну Та за своїх товаришів, Що без долі гинуть. Та не довго ж Павло плакав. Заслаб, помирає... Цар доктора посилає — Павло виганяє. “Нащо, — каже, — життя моє Назад повертати, Коли я не можу долі Батьківщині дати?” Петро сам іде до нього, Щоб перепросити, І дає йому лікарство, Просить його пити. Але Павло Полуботок Йому промовляє: “Дармо, царю; ти не вернеш, Що вже погасає... Живо-живо Павла й Петра На світі не буде, Тоді обох нас розсудять Правдивії люди...