Всі наші сльози тугою палкоюСпадуть на серце, – серце запалає...
Нехай палає, не дав спокою,
Поки душа терпіти силу має. Коли ж не стане сили, коли тугаВразить украй те серденько замліле,
Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле,Як же повстане – їй не буде впину,Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе. Або погибель, або перемога –Сі дві дороги перед нами стане...
Котра з сих двох нам судиться дорога?
Дарма! повстанем, бо душа повстане. Так, плачмо, браття! мало ще наруги. Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,
Хай не дає спокою, хай палає!