У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,
І голод грозиться страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збирається в місті за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
Мов тяжка хвороба, так час там пливе,Та місто не вмерло, воно ще живе. Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
«Ходімо, – говорять дружина дружині, –З’єднаємо руки і додю свою,Як згинуть прийдеться, – в останній годиніПобачу край себе дружину мою».«Спи, – мати співає, – моє немовлятко,
Уроджене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на світі живе твоя мати».
Іде на стрівання хороший вояк,Віта його мила щаслива.«Чого зажурився, мій любий козак?» –Питає дівчина вродлива.«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою.
Несила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полі пропасти,
Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!
Тебе тільки, зіронько, жаль покидати...»
Вона подає йому стрільбу грімку,Чіпляє сама ясну шаблю важку,Цілує, і пестить, і щастя бажає,
І, мов на музики, на бій виряджає:
«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»
І милий на смерть без вагання іде.
А онде нещасний коханець край брамиУ розпачі голову стиснув руками:«Найгірша для мене ся люта година! Не любить мене чарівниця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль,Моя нерозважна печаль! »Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець походжає.
Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
Тож він з ворогами і з лихом жартує
І вірші, мов легкії стрілки, гартує,
І кидає пісню в широкий простор;Скрізь чутно її, на майдані і в полі,Юрба перейма тую пісню, мов хор. Все бачить співець у широкім роздоллі –І небо, і море, красу світову,І людям співає він пісню нову. Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря, й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць, і зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,І барвами грає,І скелі зриває,Як чиста прозора вода. Всі слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружині дружина, –
Те знає і тішиться музин обранець,
Бо вдень, серед люду, поети мов діти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога кривава, –
В надії на неї терновий вінецьПрийма молоденький співець. Ось день проминув, зник і вечір погожий,
Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивляться любо небеснії очі;
Поснули усі, до спочинку охочі,
Здрімалася навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо... Міцна чарівниченька божа,
Кориться їй все під кінець;Але не кориться співець. Ті промені горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
Їх стримати – груди тісні! І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилі гірського потоку сріблисті,
Летять голоснії пісні. І ллються, і ллються без примусу, вільно,
Недбалі про славу й вінки,І линуть з північними вітрами спільно
Високо під ясні зірки. Бринить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій ціле море,
Навколо них розпач хаосом чорнів,
Над ними веселка надій променіє. Не знає поет, чи хто слуха його,Не стримує серця і співу свого,Співа серенаду ясній своїй зірці,
Та ночі, та музі своїй винозірці,
Що з ним була в кожній порі... І пісня чарує облогу ворожу
І будить на мурах обачну сторожу,
Заснуть не дає до зорі!