Порвалася нескінчена розмова. Тремтить вона, мов порвана струна,
В моєму серці. Від одного слова
Розкрилася в душі моїй труна. Повстала туга, сном важким приспана,Повстала велетом і досягла до хмар,
Жаль запалав, прибоєм океана
Загомонів його страшний пожар. Ох, той пожар у других будить силу,Ту, що Бастілії тиранів розбива,
Що визволя з кайданів волю милу, –
У мене будить він слова, слова! Товаришу! не можу я мовчати,Лежить таке прокляття на мені,
Що мушу тугу словом зустрічати:
Вони дзвінкі, мої думки сумні. Часи глухонімії не заглушатьДзвінких думок, вони бринять, бринять, –
Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять. І там, де на всьому лежить печать мовчашм,Де стримані і скарги і пісні,
Де здавлені прокльони і ридання,
Вість людям подають кайдани голосні. Нехай же дзвонять голосно кайдани,Не буду заглушать. Коли б могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;Коли б могли вони тим людям нагадатиПро поневолених, замучених братів,
Посаджених поза залізні грати,
Відданих в руки навісних катів. Коли б кайданів брязкіт міг ударитьПеруном в тії заспані серця,
Спокійні чола соромом захмарить
І нагадать усім, що зброя жде борця;Коли б та зброя здійнялась до бою,Загомоніла б так, мов туча градова, –
Тоді б замовкли вже самі собою
Кайданів брязкіт і такі слова.