Леся Українка - На столітній ювілей української літератури
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його в давнині
Буди золотії віки,Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього світу; не тільки на гробі
Складались поетам вінки. За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-спіщям нагороди,
Він славу їх мав у руці;За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали,
Не знали погорди співці. І щонайпишнішії дами з придворних
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить;Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого трону
Поетовій мрії служить,Богам були рівні снівці-лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім магнатськім гурті;Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були иозлотиєті,
Кайдани – і ті золоті! Так... в кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці! Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях... Ті вічні пісні, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети-нащадки
І батьківським шляхом пішли;Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали. Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті...