Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Леся Українка - Віче

Ще старість не прийшла, а все минулене раз мені став перед очима, і я дивлюсь так пильно, мов боюся, що більш мені не прийдеться побачить того садочка спогадів моїх, що міниться барвистими квітками при світлі мрій, мов при західнім сонці. Ось і тепер повстав дитячий спогад і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз! В дворі старого замчища-руїнизібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі – якби зложити літа усіх, либонь, століття вийшло б! Ми всі були на зборах, всі дванадцять. Обачні люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу біля брами, – як хто надійде, щоб давала гасло, – і раду радили. Таємне товариство ми закладали, і ніхто з «великих» до нього доступу не мусив мати. Зложили всі обітницю врочисту ховати таємницю до загину. Яка ж була мета у товариства?«Мета?» – «великі» вже б не обійшлися без сього слова, ми ж були щиріші: в нас не було мети. Було завзяття, одвага, може, навіть героїзм, і з нас було доволі. Ще ж до того була в гурті маленька Жанна д’Арк: тоненька, блідолиця, голосочок бринів, немов дзвінок, її очиці блакитні блискавиці розсипали, злотистеє волосся розвівалось, мов орифлама. В нас її вважали за речницю великої снаги. Вона сиділа в замковій бойниці, неначе в ніші, і навколо неї було ще досить неба весняного в тій рамці кам’яній; західне сонце вінцем її голівку червонило. Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край... Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась. О, то були такі «червоні» співи, яких, либонь, не чув старезний замок і в ті часи, коли червона кров йому красила тверді, сиві мури. «Гартовані ножі» були в тих співах, а в серці у співців була любов до тих «великих», що були малими на бенкеті життя. Летів той спів геть за зубчаті стіни і котився зеленими моріжками до річки, немов хотів поплисти за водою до вбогих сел, що мріли навкруги... Зубчата тінь від замкового мурувсе довшала, а далі й двір покрила. В бойниці небо стало темно-синім, не стало вже червоного віночка на голові малої Жанни д’Арк, а ми співали... Раптом наша варта нам гасло подала: “Гуси, додому, вовк за горою!” – Все затихло миттю: “великі” йшли! Під муром притаївшись, ми бачили, як постаті незграбні, хитаючись та пишучи «мисліте», блукали по замковому дворі, – «великі» йшли з веселої беседи. Ой, видко, шлях був довгий та трудний, либонь, їм там судилось ночувати... Таємне віче розійшлось таємно:скрадалися ніжки маленькі тихо у темряві; ніхто не озивався: ручки стискались мовчки на прощання; за брамою всі різно подались... Де ви, мої товариші колишні? Ми розійшлися, мов стежки по лісі. Чи ви коли ще згадуєте замок і всі ті речі, співи, таємниці? Чи, може, вам – «великим», мудрим людям тепер уже не до дитячих мрій?