Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Леся Українка - Минаю я, було, долини й горн...

Минаю я, було, долини, й гори, і моря гучного непевнії простори, чужі краї обступлять навкруги, захопить ніч; на горах чорні тіні, на морі хвилі, тумани в долині здаються наче справді вороги. І серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось, бувало, плаче в тій порі, немов дитина, в темряві забута, немов людина, у тюрму замкнута, аж поки очі не знайдуть зорі, –тоді затихне плач... І я дивую, чим серце втішилось? – що золотую маленьку цяточку вгорі знайшло? Та що ж йому по тім далекім світі? Він, може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло, погас отак, як тії мрії перші, як молоді думки, давно померші, що розбудили вперше дух в мені... Так що ж! нехай те все давно минуло, а серце любить, поки не заснуло те світло, що живе і без зорі.