Мрія далекая, мрія минулаястала сю ніч надо мною,
мов якась постать похила,
знебулая над дорогою труною. Мріє! та ж ми вже навік попрощалися, гострим ножем розрізнились,
в сні тільки часом на мить зустрічалися,
але і в сні не мирились. В нас не було ні розмови ворожої, ні голосної образи,
та не було тії хвильки погожої,
щоб не принесла урази. Крапля до краплі – гіркою отрутоювщерть переповнилась чара...
Нащо те згадувать?
Тінню забутою хай промине тая хмара. Мріє, не стій при мені жалібницею, мов наряджаєш до гробу,
нащо ти встала з труни упирицею,
вдягнена в чорну жалобу? За що мені ти журбою великоюочі і серце покрила?
Чи то за те, що гіркою осикою
мертвої я не прибила? Чи то за те, що пісні найщирішіїя на прощання співала?
Чи то за те, що квітки найчистішії
на домовину поклала? Чи то за те, що ніколи зневагоюя не тривожила тіні?
Може, за те, що з сумною одвагою
я не лягла в домовині? Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною!
Мертва й похована ти, моя люблена,
он уже й хрест над тобою. Кожна ураза тобі подарована, мир нехай буде між нами.
Спи ж ти, піснями журби зачарована,
спи під моїми квітками.