Леся Українка - Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш...
Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєшпід білим покривом несправджених надій,
кришталі сліз над ним порозсипаєш,
убрані в іскри любих, марних мрій;І буде спати щастя, мов царівна, що на скляній горі знайшла труну,
життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,
протягнеться кудись удалину. І часто ти безсонними ночамидо любої труни шукатимеш стежок
і сльози литимеш старечими очами, –
від них сріблом горітиме сніжок. Коли ж, утомлена блуканням одиноким,
на сніговій постелі ляжеш ти,
щоб більш не встати, перед сном глибоким
останню мрію вгледиш:
Ось іти
зібрався лицар молодий в дорогу,
на гору ту скляну, де щастя спить,
в душі несе і віру, і тривогу,
пустеля перед ним, як жар, горить. Холодні іскри – то роса для нього, біленький сніг – то пелюстки лілей,
палкий мороз – пал сонця весняного,
неясний винокол – привада для очей. Він без дороги йде все цілиною, з усмішкою твої стежки мина,
і бачиш ти, що він вже під горою,
де спить твоя царівна чарівна. Він на горі єдиним поцілункомрозбив труну і щастя оживив,
отим єдиним, легким подарунком
навік царівну горду покорив,І взяв її на руки, мов дитину, і весело у замок свій поніс,
за ними йшла весна, і всю долину
покрив квіток весняних цілий ліс. Квітки цвітуть, і золотом багряним, немов огнем, долина пойнялась,
співає щастя над своїм коханим,
і ні одна сльоза не пролилась. А ти лежиш, і тіло одинокесмертельний сон і холод обійма,
і мрія та про щастя яснооке
іде в туман, мов загадка німа...