Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Леся Українка - Ніобея

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла? За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась на дітей моїх любих, на їх чарівную красу і на славний мій рід, що я з Прометея походжу? Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила, не найкращі були серед людських і божих дітей? Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала, і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея – і милосердя для себе не буду я в тебе благати! Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати, вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною. Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах, тільки очі мої ллють потоки палющії сліз. Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине, бо й прометеївська гордість безсила була проти них. ... Діти, діти мої! Мов живими я бачу усіх вас, тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння тремтять... Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна, наче постать богині, була ти подібна до мене, тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя. Мармур оцей не такою мене одягає тепера, як була я тоді, коли поруч з тобою стояла. Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця, гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю, впала б до третьої доні моєї у рідні обійми, тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята, завжди готова усіх захистити одним своїм серцем, тим-то до неї горнулись мої всі малятка, сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх. Любі мої! Ви і в горі, і в радощах все були вкупі, наче троянди рожеві на кущику спільнім, а брати коло вас, наче гілля троянди колюче, всякому рану готові були заподіять, хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший, він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед вітром, Ох, чому і за віщо так марне загинула сила, що братам додавала одваги і певності в бою? Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним та смутним, третій, молодший, мов плющ, його щільно руками обняв, а наймолодший – мій вогник, багаття мов найдорожче, як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась! Він переможцем здавався в остатню хвилину життя! Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились, он вони між покрасами донь, між ляльками маляток, марні, зайві, хіба що на теє потрібні, щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові, якби часом ті сльози спинились в камінних очах. Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину, а як вихор зненацька або землетрус мене скине, камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок розпорошить, то джерела гірські понесуть мене в море з риданням, потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною, – і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі... ... Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось, те дитяточко любе, моє немовляточко рідне! Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці, і гарячая кров поборола б холодний сей мармур, і камінні сі руки, простягнені марне у безвість, знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка, і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі, знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні. Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала, та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі. Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...