Рветься осінь руками кривавимидо далекого сонечка любого;
кров на шатах препишних шаріється,
оксамит і парчу залива. Так для сонечка осінь убралася, мов цариця у свято врочистеє,
все, що є на сім світі найкращого,
все зібрала на пишний убір. Але дні все коротшають, міняться, гляне сонечко й знову захмариться...
Журить осінь-сухітниця сонечко,
бо нема в ній весняних надій. Рветься осінь. Терни невидиміїїй все тіло поранили, змучили,
а вона розпачливо всміхається:
«Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»Заховалось за горами сонечко, з гір повіяло холодом, вогкістю,
сиві хмари на небо насунули,
«Ось я йду!» – обізвалась зима. Осінь шарпнула шати кривавії, аж до ніг їй упали, розсипавшись,
непокрита, нічим не захищена,
застогнала: «Іди, бо вже час...