Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Леся Українка - Граф фон Ейнзідель

Чого в пишнім замку ні в однім вікні Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні? Чи граф фон Ейнзідель гуляє? Так чом же ні співів не чуть, ні музик, А зрідка чувати приглушений крик? Чи граф фон Ейнзідель вмирає? Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров, Йому тільки в жилах бентежиться кров, Думки не дають йому спати. І вдень він даремно розваги шука, А потім по ночах марою блука, Обходять всі зали й кімнати. Що гляне в вікно, то зустріне пітьму І марища в вічі заглянуть йому; Він мусить заплющити очі,Та з думки не гинуть обличчя бліді І постаті згорблені, тонкі, худі, Старечі, дитячі, жіночі... Ті самі, що бачить він вдень навспражки: Усе то піддані його й двораки, Все слуги «від бога надані». Чого ж вони хочуть? Що винен він їм? Що він заподіяв підданим своїм? За що його мучать піддані? Він з божої волі, не з власної, пан І катом ніколи не був для селян, І панщина в нього лагідна,Малії відбутки і легкі чинші, Він з світу не звів нічиєї душі, – За що ж сяя кара негідна? Чому ж як він ступить на замковий двір, У кождих очах зустрічає докір, Мов Каїн, що вбив свого брата? Як піде на лан, де женці його жнуть, Здається, женці його мовчки кленуть: «Бодай тобі наглая страта! Ми тут, мов у пеклі, за душу твою, А ти розкошуєш, неначе в раю! За що тобі тії розкоші? Така хіба воля небесна була, Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола, А ти їв і дарма й за гроші? »Бринять день і ніч ті мовчазні слова, Болить від них серце, болить голова, Немає потіхи нізвідки. Граф пити покинув червоне вино – Підданською кров’ю відгонить воно – Не милі напитки й наїдки. І ворогом стала графиня-жона, Турбот свого пана не тямить вона, – Для неї то марні розмови,Спокійно живе серед панських вигод, Їй тільки на думці пишнота клейнод, Забави, турніри та влови. У неї працюють в покоях дівки, Все шати гаптують, мережать хустки, Нанизують перли дрібненькі. А графові страшно тих гарних речей: «Жона бере світло дівочих очей, Щоб з нього робить витребеньки...»Був син-одиночок, мале пахоля, Тепер він за пажа в дворі в короля, Бо так забажалось графині. Відколи в столицю подавсь його син, Зостався Ейнзідель, як палець, один У замку свому, як в пустині. Удень він даремне розривки шука, а потім по ночах марою блука, зітхає і скрикує з болю, аж слуги зриваються раптом зо сна: «Се що з нашим паном? Ото новина! Вгадай же ту панськую волю! »З кімнати в кімнату, з палат до палат Як тінь сновигає нещасний магнат. За ним мов слідкують очимаСуворі портрети з золочених рам, Аж граф затремтить і зупиниться сам, Бо холод пройде за плечима,І руки тремтячі до їх простяга, І так серед тиші уголос блага: «Скажіть мені, предки велебні,Хто дав мені панства непрошений дар? І як мені скинуть сей прикрий тягар, Сі пута, для духу ганебні?»Мальовані очі, мов справді живі, Йому відмовляють: «Ми всі вартові Твого предковічного права,Ми лицарі всі без догани й страху, Ми в серці ховали не марну пиху, А цноти, що зрощує слава. Глянь, всі ми – закуті в залізо борці, Або посивілі в науках ченці, Ми світочі свого народу. За нами спокійно жили орачі, Бо ми боронили і вдень і вночі Плоху гречкосійську породу. Лицарські повинності – гірше ярма, Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма! У кров переходить лицарство! Поглянь у свічадо, чий погляд зорить З очей твоїх чорних та гострих в сю мить? Чи є ж проти спадку лікарство? Якби ж ти той спадок в собі поборов, – На тебе повстане вся предківська кров І буде змагатись запекло. З твоїх пориваннів не буде пуття: Хто так на розпутті прожив все життя, Не піде ні в рай, ані в пекло...