Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Леся Українка - Казка про Оха-чародія

В тридев’ятім славнім царстві, де колись був цар Горох, є тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох. Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край і вдовж і вширшки, і кому яка біда. Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, – всіх приймав пан ласкавий, тільки треба мовить: «Ох!»На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав. А як з ранку та й до ранку стали люди обридать, Ох зробив собі землянку, Оха більше не видать. Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: «Ох!»Хоч би навіть ненароком теє «ох!» промовив ти, знай, що вилізе те боком, – воріття вже не знайти! Бо затягне з головою трясовиця мохова і з душею, ще живою, під землею похова. Під землею ж там – палати, де вельможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить;дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять, скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять;золотії грають рибки в кришталевих скриньочках; і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках. Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні, попугаї заторочать приказки якісь дивні. І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига... Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга, –той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! – кров одразу потече. Бо крізь білі рукавички враз проб’ються пазурі гачкуваті, мов гаплички, – так і вп’ються, мов щурі. Тож, коли вже раз попався, – наче в пастку бідна миш, – то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та диш! Вийде Ох: «Вітай в гостині! Чи волієш нам служить? Чи волієш, може, нині головою наложить?»В нас і те і друге вільно, – скаже ввічливо пан Ох. Стережись тоді вже пильно, щоб не вийшло з тебе двох. Скажеш: «Я служить не згоден», – зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок. Стань на службу – подарують рукавички й жупанець, привітають, пошанують, – тільки ж там тобі й кінець! Вічно будеш пробувати у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі. Де торкнешся – всюди брами, під замком та під ключем... Десь далеко хтось часами озивається плачем. Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця... Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця;коло неї там Жар-птиця співом душу потіша, та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа. Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків... Вже вам казка обридав? Що ж! хто має кладенець, хай замки ті розрубає, – буде казочці кінець!