Було колись в одній країні:сумний поет в сумній хатинірядами думи шикував;
вони й «рівнялись», мов піхота, аж тут співця взяла охота –і він їм крила подавав. Крилами думоньки тріпочуть, порядку слухати не хочуть, розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військона життьовеє бойовиськоз тісної хати в світ летить. Одна полинула високо, друга поринула глибоко, а третя вже гніздечко в’є;
та – мов орлиця славу кличе, а друга чайкою кигичеабо зозулею кує. Буйна шукає сходу сонця, лагідна в’ється край віконця.мов ластівка все припада,
закохана – співа дівчині, мов соловейко на калинісльозами-співами рида... Тим часом люди працьовитірозкинули майстерні сіті, сильця поставили, пастки,
по кущиках позасідали, принадоньки понакладалита й ну ловить думки-пташки. Траплялось – пасткою заглушать, в руках незнарошне задушать, поки розплутають з сильця,
зате ж котру живцем піймають, в окрему кліточку саджають, припнуть з іменням папірця. Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадовивши, їх заходились чепурить:
всіх чорнокрилих побілили, а білих трошки почорнилиі всіх дали позолотить. А щоб котра не полетіла, приборкали усім їм крила –тепер буянню їх кінець! –
Ніжки докупи пов’язавши, у кошик гарно повкладавши, несуть співцеві на ралець. Співець тоді вже не в хатині
і навіть вже не в домовині, а в Вічній Славі пробував
(се є така країна гарна, хоч дехто каже – легендарна), то ж там поет гостей приймав. Бо то ж якраз тієї днинибули співцеві роковини –рождення й смерті заразом.
Віншують гості, подарункивиймають, розв’язавши клунки:«Твоїм добром – тобі ж чолом!»Пташки тоненько щось пищалита позолотою бряжчали... Поет звернувся до гостей:
«Громадонько моя поштива, де ти набрала сього дива? »Він не пізнав своїх дітей!