Тиху задуму вечірнююнапрасна буря розвіяла.
Білу чуприну розтріпавши,
сивії брови насупивши,
з чорних очей розсипаючи
то блискавиці палючії,
то градовиння холоднеє,
гналась вона навісна.
Перешуміла. Та досі щесльози важкі ронить дерево,
бережно-тихо спускаючи
з віття на віття і в діл...
Сумно по гаю осиковім
тіні блукають похилії,
тіні від хмар дощових.
Місячним світлом переткані,Наче серпанки жалобнії,
між деревами спиняються,
стовбури білі, тоненькії
в тузі німій обіймаючи,
стовбури тихо тремтять.
Страшно дивитись, як сунутьсятії серпанки без постатів,
сліпо непевними рухами,
наче тіла без душі.
Сунуться марища й журятьеятою журбою нелюдською,
що як людину оплутає,
то заморозить всю кров.
Сумно в гаю заспокоєнім, вогкою ніччю придавленім,
жаско не так перед бурею,
як після бурі з нудьги.