При березі гори в жалобі, снігами лямовані хмари
всі чорні, мов покрив на гробі,
під ними узгір’я, як мари... Така тут земля. А на морі... Чайки якось хижо кигичуть,
злу радість я чую в тім хорі,
мов згубу на нас вони кличуть. Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає,
угору здіймається важко,
ще важче уділ поринає. Маленький гурток подорожніхпритих, не почуєш і слова,
лише по каютах порожніх
іде якась жаска розмова. То вітер часами закинез віконечка снігом-крупою
і в двері покинуті лине,
злий холод несучи з собою. День, вечір, ніч, ранок – все біле, все тьмяне, ні темне, ні видне:
за хмарами сонце зомліло,
від місяця мла тільки блідне. Мандруємо вогким туманомназустріч сліпій сніговиці...
Так линуть малим караваном
у вирій запізнені птиці.