На помості корабельнімрозгорілося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклі руки гріти. І крізь мокру сніговицюбачу я вогонь червоний,
наче сонце, що конає
у молочній білій млі;а навколо нього мріютьначе тіні чорних птахів –
то матроси італьянські
посідали у плащах. Ті плащі в Палермі ріднімгріли так ретельно, щиро, –
що ж се трапилося з ними
в стороні сій бусурманській? Пропускають зимний вітер, наче плетива венецькі,
кожна жилочка тріпоче...
о, зрадливії плащі! В густій, білій сітці снігуслужка бігає маленький,
наче рибка, що попала
необачно в клятий невод. Се так гріється хлоп’ятко –вірить в кров палермітанську,
що кружляє в нього в жилах
більш, ніж в той чужий вогонь. І не чує, як гукають старші:«Ти чого снуєшся?
Чи тобі немає діла?
Що за капосне створіння! »А від злості та натугиніжна мова італьянська
так спотворилась, мов хижих
прибережних чайок крик. Та дарма, він звик до того, звик до лайок і до чайок,
він не думає про теє,
він зовсім про інше марить:... Ось він вернеться додомуі на сонці серед площі
буде грати лепсько в паці,
а виграна все за ним! Потім вкупі з товариствому гарячий порох ляже
серед вулиці, так просто,
і почне плести, плести... Аж роти пороззявляютьКекко, Джанні й Паоліно,
бо вони всьому повірять,
тії «раки сухопутні». Вже ж він їм накаже дива! І про зміїв попідводних,
і про турків-людожерців,
про Великого Могола. А вони йому за теєнайсолодших помаранчів
залюбки дадуть,
накравши у єпископа в садку... Тут його матрос по плечахстусонув, заклявши люто:
“А не підеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”Поруч з іншими покірносів малий коло багаття
і простяг, мов на молитві,
до вогню ручки тоненькі. Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутніло,
лиш в очах перебігають
ясні блиски від багаття. Ох, коли б скоріше, хлопче, мрії ті твої справдились,
бо й на їх позаздрить може
який-небудь злий божок...