О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати. Уперше там мені суворії питання
Перед очима стале без покрас;Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,На вас, робітники незнані, молодії...
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам? Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –Мовчання, сльоаи та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає? Невже се так? » Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці? Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на яйці... Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть? Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!