Козак умирає, дівчинонька плаче:“Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,Буде з тебе на могилі хороша калина.“Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,Щоб я мала червоніти серед мого лиха? Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,Щоб я мала процвітати, як мені досада? Чи то ж тобі стане миліш домовина,Як я буду зеленіти – німа деревина?”– Як упадуть роси на ранні покоси,То не в мою домовину, а на твої коси,Як припече сонце веснянії квіти,Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти. Ой, так не затужить і рідная ненька,Як ти, моя калинонько, моя жалібненька... Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,Як вже стала калиною мила-жалібниця. Дивуються люди і малії діти,Що такої пригодоньки не видали в світі:“Чия то могила в полі при дорозі,Що над нею калинонька цвіте на морозі,Що на тій калині листя кучеряві,А між цвітом білесеньким ягідки криваві”. Шуміла калина листом зелененьким:“Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким? Поки ніж не крає, дерево не грає. А хто вріже глибоченько, тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку,То той собі в серце пустить калинову стрілку”.