Покинувши ліси свої,
Сорока в город полетіла.
Там по садках тинялася без діла,
Довгенько по гаях не бачено її...
Всі думали: пропала Білобока,—
Аж ось — сусіль! — вернулася Сорока!
Вернулася і зараз крик такий
Вона зняла, що ліс озвавсь луною:
«Сюди! сюди! злітайтеся мерщій!
Послухайте! До вас я з новиною!»
От стрепенувся ліс, летять пташки,
Летять великі птиці,
Орли, і Соколи, Зозулі і Шпаки,
Тихенькі Солов’ї і гомінкі Синиці.
Злетілися, посіли на гіллі —
А що то скаже їм та городянська штука?
«Послухайте мене, великі і малі!—
Озвалася вона. — Є в мене вам наука.
Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні?
Самі все лісові пісні
Співаєте, як і співали!
Покиньте їх! Не ті часи настали:
Тепер путящий спів
Не тут, серед гаїв,—
Ні, тут дурні патяки,—
А в городі — отам співаки!
Отам пісні... Навчилась їх і я...
Вже годі слухать Солов’я,
Послухайте мене,— співання ж бо яке!
Скреке! скреке! скреке! »Вона ще довго скреготіла,
А далі Шпак на те загомонів:
«Та ну бо вже! Не буде діла!
Ми це од тебе чули спів,
А іншого, як ти не вміла,
То й город не навчив.
Була ти й будеш скреготуха,—
Чого ж ти нам дратуєш уха
Та бешкет робиш на ввесь гай?
Хай кожен так собі співає,
Як хто зуміє і здолає,—
Усяким співам волю дай,
То й буде в нас співучий край!»