Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі... Ах, серце, пий! Повітря — мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунокТакий чудовий та сумний. Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач, крізь сміх. Вона сама — царівна мила —Не раз свій смуток хоронилаВ самій собі, в піснях своїх. Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —Узори слізЛише з-над хмар часом прилинеПрощання з літом журавлине —Погасле, як грезет із риз... Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:Журба, журба... Отак роки, отак без краюНа струнах Вічності перебираюЯ, одинокая верба.