Ой не крийся, природо, не крийся,
що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш... А чогось так сичі
розридалися в лузі. Твої коси від смутку, від суму
вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно, й серце твоє взолотила печаль,
що така ти ласкава. А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала...
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон.
Тільки зірка упала... Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі... О, ридай же, молись:
ходить осінь у лузі.