Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Ліна Костенко - Віяло мадам Полетики

Ідалія Полетика, прославилася бабонька, цькувала собі генія, знічев'я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна зі стін очима кліпає, за віяло ховається, коли екскурсовод ні-ні та її скаже: – Ось вона, та сама світська дамочка, котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, і є в його загибелі також її вина. Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній! А що, мадам Полетико? Позиція невигідна. Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній. Він щедрий, незлопам'ятний, він вивів тебе з ницості. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усі розплутують по вузлику, по ниточці, вже років сто розплутують усе, що ти плела. В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши дружиною Полетикя, годилось би залишити достойніше ім'я. Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія! Безжалісно, толокою. Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця? Ідалія, сучасниця, ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, щоб люди не побачили роздвоєне жало? А треба ж було думати, царі, Дантеси, Дубельти, Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно – генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть.