Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Хвильовий - Трамвайний лист

Поспішала кудись на мітинг, вже смеркало і люкси цвіли, і здавалось: в далекім столітті недалеко трамвай плив. Погасала прозора осінь, і бадьоро дзвенів крок. Я чомусь одкидала коси й почувала: бунтує кров. Повернула до трамвая круто, раптом стала: що таке? На ганку стоїть не кондуктор, а мій милий зняв кашкет. Так і кинулась я на східці... Але ні, то був не ти: мій коханий ще більш білолиций, мій коханий ще більш молодий. — Прошу квиток? — Нате! — я сказала (народ шумів) і поставила раптом дату — на листі — тобі. Пишу на коліні, в вагоні (кондуктор знов пройшов), — туди, на твої льони, де ти кажеш — «так хорошо». Пишу я тобі про радість, про вечірній присмерк в огнях (і до речі: без тебе грати розлетілися в два дня), я побачила східний город і японські вітрини крамниць. Це далеко краще за море і твої вечорниці. Така логіка тих, що мріють про сади химер в цвіту: коли треба, то зробиш з повії кабріолети золотих дум. Така логіка тих, що знають, як за смертю йде життя: це ж вони золотими снами прозаїчні болота мутять. Отже, друже, пишу в вагоні під духмяний електричний шум і плюю на твої льони, — це від серця тобі кажу. Зараз трамвай підходить до стоянки (горить ліхтар). ...між іншим: попала в боти на центральній станції вода... Задзвенів, підлетів, зупинився, виходять, входять, ідуть, і здається, що все це сниться, що я в прекраснім бреду. Звякнув різко дзвоник, мій кондуктор: — Ваш квиток... Тоді знову виринає й тоне вечірніх годин манто. Ти писав мені: що то буде, коли завагітнію я... Але це ж, мій коханий, будень, сірий, нудний яв. Твого сина (дочку, може?) однесу я в третій інтернат, а ти пришли мені кошик виноградного вина. Буду така вдячна, цим і забудемо нашу связь. Слово честі: за тим не плачу, що ти мене взяв. А з тієї полинної ночі, коли в стрісі стримів молодик, зараз тільки темні клоччя, що летять сюди й туди. Все забула, бо треба забути, як не бачу й зруйнований млин: це була узамітна сутінь і під нею — вдвох — ми. Пам’ятаєш «часи пантеїзму» на могилах (оселі, ріка). Я дала тобі душу чисту, коли ти мене там погукав. А що далі? Абстракція — тільки, голубої тоски вага... Я і досі чую крики, ти до мене: «ага! ага!» Пам’ятаєш мої розмови про комуну загірних людей? Ти тоді позіхав від утоми і казав: «не те! не те!» І тоді я пішла від тебе і до тебе вже не прийду, бо ніколи серед степу Не найду свою мету. Скоро станція, там вилізати, і спішу я кінець найти... Я працюю тепер у Раді і цікавлюсь, де ж — ти? Ти питаєш, чи я марксистка? Не скажу тобі: «так, така»... Комунарка я... щось близько... як ти кажеш, біля державного пайка. І тебе уявляю зараз, як — порожній гнилий смішок, і не дивно: ти ж жив на базарі і від мене давно одійшов. А втім, я забігла далеко, не про це я хотіла сказать. (От і маєш: жодної спеки, а пройшла така гроза!) Мій кондуктор біля мене знову, та не в ньому справа, кажу: я нарешті найшла те слово, що родив його буйний шум. Це, власне, не слово — легенда. Прекрасна легенда з легенд. Її розказав мені Тенда, в перекладі (з скіфської) Генд. Про синій вечірній город, де вічно кричить муедзин, що в нім мінарети — гори, що в нім, як симфонія, дзвін. Найшла, хоч і довго шукала, ці сині оселі міські... І там, де блукають шакали, я вже бачу вітчизни ескіз. Геніальне азіатське місто (без бруду, без повій, без брехні). У ніч засурмить вісті, що гряде останній гнів. Тепер бачиш моє лихо, це не лихо — сміх один... Не турбуйся, що під серцем тихо повернувся твій син. Йому ліжко найду в інтернаті, та тобі от вже місця нема... Тисну руку. Прощай, мій завзятий, проживу я й сама. Трамвай зупинився. Досить. Кондуктор у присмерку зник... Мене зустрічає не осінь, а тільки осінні сни.