Ох, недоле моя чорнопера,
відведи від моєї душі
кожну діву, що любить озера
і дзеркала, мов води в глуші, бо вона відчуватиме й шкуру
у фрізера, що робить і зиск
і на нігтях жарінь манікюру,
гарячішу за сонячний блиск. Бо вона на кожнісінький дотик
його пальців, голодних на гріх,
розтулятиме радісно ротик
у лукаво-схвильований сміх. І якщо він над нею, хиткою,
враз нахилить обличчя бліде,
то придавлені груди косою
і вона йому теж підведе. І накрутить він їй, мов купчисі,
повно в пахощах кучерів знов,
щоб на чорнім золоченім плисі
аж по перса шуміла любов. І нещасний уже ти навіки,
коли любка твоя молода
задивляється в плеса та в ріки
і в дзеркала такі, мов вода... Куди й день заглядає понурий,
а вночі зоряниці рясні,
і рожеві, мов жар, манікюри,
і блискучі, мов зорі, персні... І тобі залишиться благати,
мій поете, лише дзвонаря,
щоб у дзвони, неначе в гармати,
калатав, доки зійде зоря... Щоб у серці твоїм він пожежу
погасив без води і сльоти,
взявши стежку у Бога найлегшу
для зідхань та плачу й самоти... Бо її погасити вже, звісно,
не подужають жодні моря,
що лунатимуть голосно й грізно
із дзвіниці вночі в дзвонаря... Бо і в його краплинки на віях
осяватимуть душу до дна:
що і вічність і сон — це стихія
від віків нерозлучна й одна!