Тин із пожеж на захід упав,
сонце вдавив у степи...
там під житами козак умирав,
кров його в землю текла крізь піски. З паном не бився козак за жупан,
тяжко з ним бився за волю в степу:
пояс червоний йому розірвавсь
гострим багнетом,
де ниви ростуть. Журиться жито, схилившись у луг:
колос, мов камінь, втопило в туман;
вовк на могилі зайнявсь і потух —
зуби за лісом сховав... Кров попід степом до гір дотекла
в горах пробила між скелями хід...
Яром прорила рови до села —
хату підмила вдові. Сніп розірвала вдова у дворі —
кров її сина курить...
Він розколовсь на колосся вдові
й нині без вітру в току шелестить. Ліс нахилив свої списи на схід:
довгі у сонці кінці розпіка;
вовк у степу на забитого зліг,
зуби до сонця в крові підійма!