Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Тодось Осьмачка - Кон’юнктивіт

Я дівчину любив, люблю і нині, й вона мені сказала в пізній час: “І сонце й місяць розійшлись в долині... шліть старостів, і я піду за вас...”І зникла в яр... Я ж вибіг на висоти дивитися на стежку на снігу, з якої сонце сяло, повне цноти, як на стеблі лілея на лугу. І я зрадів, ходив, як те світило, і гору хилитав, немов лозу, і весь я був покритий густо пилом, що з кручі вивівався аж внизу. І я зрадів, і сонце, ніби милу, все виряджав з ґраніту на ґраніт, аж доки зір згубив видющу силу, запікшися в тяжкий кон’юнктивіт. Та лікар там, де скрізь білоодежно, закапав очі справді недарма, бо можу знов на сонце обережно дивитися очима обома. Але чого? З якого справді дуру я споглядав небесну ту біду? Чи не було церков, чи, може, муру в німецькім місті, сповненім ладу? І мовила вона: “Аж в серце ріже, бо з чого це Господь мене зліпив? Що не догляділа я вас раніше, що ви вже трохи сивий і сліпий?”Я ж дівчину любив, люблю і досі, хоч на розлуку чув я, чув я спів: “Настала серед літа мокра осінь, і лист від граба перший відлетів... Не шліте старостів святковим кроком, бо я вночі і вдень не сплю й не сплю, бо я весь світ ще облітаю оком, бо я молодшого від вас люблю...”Гей, люди добрії, гей, Бога ради, що то за хата, що за краєвид, щоб я там лікаря міг попрохати залити в серці мій кон’юнктивіт? Бо я довірив сонцю зір свій зрячий і серце дівчині живе приніс, а нині вже в вічу пісок гарячий і серце мре без ласки і без сліз. Сідало сонце, в горах сяла крига аж там, аж там, на кінчиках вершин, і серце знов, мов нерозкрита книга без читача, темніло із долин. Куди ж мені самому мандрувати, які минати гори та шпилі, щоб серце не боліло від дівчати і ліків не шукало на жалі? Куди ж мені іти супроти ночі ще й стежкою страшної самоти, аби розбірливо дивились очі у далину, хоч, може, й без мети? Аби дивилися, та не на шати, що в сонця в горах мов серед гробів, а щоб у мандрах не потребувати ніколи поводатаря собі? І гей, чи можна бути оборонцем всього Господнього добра і зла, що, ніби дівчина, світило сонце і ніби сонце дівчина була? І вже зайшло воно, погасла крига аж там, аж там, на кінчиках вершин, і серце, мов загубленая книга, пропало тихо в темряві долин.