Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Тодось Осьмачка - Мандрівка

Я був не з криці, не з заліза, не з бетону тоді, коли безправний без мети ходив, і люди українські пити й самогону мені давали, мов джерельної води. І там, де з праці кам’яніють в пальцях жили і висихає з горя слізне джерело, мене спочити люди часто садовили, а з торби все давали, що у них було. І почував не раз, як тихо із сім’єю мовчали хазяйни, мов блискання роси. І, не вслухаючися, я радів душею, що виступає в душах марево краси. Але коли я втомою приймав дрімоту, зловіснішу, ніж на млині сова, тоді вступала тихо в мовчазну господу, неначе звір лісний, таємна гепева. І всі кишені вивертала недіряві, розпорюючи в черевиках ремінці, і в тій моїй одежі, що була на лаві, обмацуючи наймізерніші рубці. І вже коли на розшук пропадав їх задум, вони і голку відбирали, й гребінець і віддавали, ніби плату за посаду, гурткові переляканих колгоспних серць. І говорили люди вдячних слів багато, випроводжаючи гостей під місяць потайний, але ніхто не знає, чи в нещасну хату бажали ще раз тих відвідин хазяйни. польові собаки діяли так само, як і колгоспники в примерлому селі: чи я ішов по тінях хмар під небесами через глибокий яр до свіжої ріллі, чи я відпочивав десь на середохресті, і споглядав у глибочезну далину, і після довгого вдивляння там нарешті упізнавав церкви, мов крейдяну луну, —однаково собаки пробіганням диким мене не турбували й бігли в бур’яни, хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”, то нюхали повітря степове вони. А потім сумно починали довго вити туди, де з хмарами пливли з церков хрести немов людей гукав той сум несамовитий, щоб рятувати душу, йшли від самоти. Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихор і трохи хліба мав у хусточці новій, вони його у мене витягали тихо і, швидко відійшовши, їли на траві. Але ніколи після сну в собачих межах не бачив я, розпачливий здавивши крик, аби розпорота була моя одежа: чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик. І страшно я хотів, аби ту дійсність вражу розбила дівчина сумним тремтінням слів, хоч би й таких: “Це ви за Батьківщину нашу пішли на дику ласку польових сірків?”Але мовчали всі, неначе купи мряки або скорчовані пеньки в чужих гаях, тому тоді бажав я тільки, щоб собаки мені стрічалися бездомні на полях. І, мабуть, час того колишнього бажання був тяжко зaклятий стогнанням вічних мук, що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання, аби у мене торбу вихопити з рук. І я уже тепер нічого не бажаю, затримуючи тільки свій самотній крок, де звуки світові в безоднях затихають і дивляться на нас мільйонами зірок.