Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші...
Хвилина — і табун мов буря понесла. А вечір глибшає. Рожево-сиза мгла
Оповиває степ, людські голубить душі,
І хмарки плямами розбризканої туші
Стають на обрії, подібному до скла. І от, натомлені, притихлою ходою
Вони вертаються. Лиш кілька стригунців
Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою. Старого пастуха бере і сміх, і гнів:
Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати!
А легіт пестить їх, немов ласкава мати.