Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Євген Маланюк - Вічне

Досі сниться метелиця маю, Завірюха херсонських вишень. Золоті Ті очі впивають Степовий необмежений день,Що зростає у небо, у вічність... Плине вітер крізь села, сади, Золоті Ті очі й ритмічні Сині хвилі річної води. Як забути? Яка ж гадюка З серця вижерти спогад могла б: Зір — пекучий, як мука й розлука, Мову — мед тих пахучих силаб. В прибережне нагріте каміння Б’ється плюскотом зимна вода, Незабутньо-співуча і синя, Несмертельна й повік молода. І на тлі її — тіло дівоче, Заціловане сонцем... Верни! Поверни золоті її очі, Сині хвилі і вітер весни. А сад вирує в хуртовині цвіту, Бушує біла хвиля пелюстків. Крізь чари весняного ненаситу, Мов полум’я блакитне, лине спів. То ти вергаєш із Синюхи. Плине Знайомий голос. Плине і пече... Повік, повік не згасне й не загине Той сніг вишень, те золото очей.