Було на світі плем'я - інки.
Було на світі - і нема.
Одних приставили до стінки,
А інших вбили крадькома.
Кого улещено дарами,
Кого утоплено в крові.
І тільки храми, древні храми
Стоять по груди в кропиві.
І тільки вітер, вітер, вітер...
І тільки сонце, сонце, сон...
Над нерозгаданістю літер
На скелі дикій, як бізон.
І місто, вгвинчене в могили,
Гібрид валторни і кота,
Напнеться нервами тугими
На звук священного щита.
Удар. І ще раз. Бевхне глухо
В кубло чужинців і заброд.
Асфальтами залите вухо
Не знає імені: Народ.
Нащадки вбивць і товстосуми,
Священних рік повзучий пляж...
Ти де взялася, Іма Сумак?!
В оцей блюзнірський камуфляж
Як проросли твої молитви,
Той клекіт древнього жерця?
Чи плем'я, знищене для битви,
Помстилось голосом співця?
- Щоб він сопрано, меццо, басом
Усіх немислимих октав
Ячав, метався диким барсом
І нот ні в кого не питав!
Йому під силу велич опер,
Врочистий гімн чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
Співає те, що кров велить!
Співає гімни смертна жінка.
А в ній - чи знає і сама? -
Безсмертно тужить плем'я - інки.
Те плем'я, котрого нема.