У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри, як стара яса,І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі — пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом, полум’ям, єлеєм, кров’юкутоЗловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів і скреготі граніту,Мов смертний спів, мов клич одчайних сурм,Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри, кишло прощ, —І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігмаРаби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор, немов солодка стигмаБезвольної й самітної землі.
І падали, і дерлись під склепінняТіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла, злітав над ними вгору,Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон.