Осінь переїхала по полі возом золотим.
Понад кучугури кучерява мряка — срібний дим. Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
Навпростець по небі білі хмари в перегони. На куделі верховіття сиве павутиння.
Підпирається гори рукою далеч синя. Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,
в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом. Білі квіти впали — заповідь майбутніх січнів;
перший раз тоді поцілувала землю вічність. Поволі, поволі
по синім полі
дими кружляють
на вільній волі. Короткими днями
цвітуть вогнями
на краю плаю,
немов квітками. Багато багаття,
червоне шмаття,
а часом жовте,
немов ламаття. Обличчя веселі,
імли куделі,
а подув зброду
п’яніє в хмелі. Вже літа є досить,
угору осінь
хустини білі
хмарин підносить —.знаки німі,
що піддається
зимі. Вітер віє, вітер буйний, віє за горою,
мороз ходить, мороз бродить під руки з весною. В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
роси росять, хмари хмарять небо в барву проса. Помазала шляхи злива розкислим болотом,
плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом. Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.
Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті. Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору,
і на землю впаде далечінь. Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь сон.
Попливуть мої думи угору, угору,
ліс і сон зашумлять в унісон. Ой піду я до бору, до бору,
подивлюсь на смереки крізь смерк.
Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,
щоб лиш день, наче пень, геть померк. Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на вітер крізь віти,
як пливе він у ліса комору, комору.
Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти. На березі білі берези напнуті, мов струни.
День вітром по них потягає, неначе смичком,
і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.
Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном. На плесі являються піни білясті бруньки,
розхлюпані бризкають, спір між собою завівши. На березі там я берези пень гладжу липкий
і кидаю сам до води свої мрії та вірші. Під тихий вечір,
як вітер хмари пожене на сон,
немов табун овець до водопою,
й луна над лісом стане золота,
і зашумлять дерева в унісон,
у гай піду та сяду під вербою,
а коло мене
моя самота. Тоді всі речі
покриє сірина. Дерева бгачко
спинають небо й землю, наче спряжка.
Над нами віком ночі ліс накритий
й зі собою заведемо балачку
про те, як тяжко в світі є, як тяжко
без друга жити. На побережжі ріки отара овець білосніжних,
вітер торсає хмарами, білою гривою неба,
поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;
облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь. Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.
Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:
в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім
пише поему до грацій і слухає... радіоконцерту. У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:
на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,
таємний, рухливий підноситься пункт,
на півгоризонту мотузку тонку роздере. Уже наближається, скоро підходить.
Момент ще один, ще хвилина остання.
Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:
у серце вбиваються гострі, залізні гаки — знаки питання. Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.
Досить вже, досить на долю собачу ти вив.
Чорна обкутає ніч соломою тіней,
тихо забудеш своїх незбагненних кривд. Пахощі чуєш світанку; година вже третя,
очі, як вугілля, в темряві блиском горять.
Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.
Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст. Вітер торгає листя, мов струни на лютні.
Жовч накипає у серці, аж випаде з меж.
Ні, так далі не може вже бути; із люті
місяць зубами, немов маслака, розгризеш.