Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,
як врешті зрозумію життя таємний глузд,
зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету
і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз. Землі закриту книжку в обгортці синій неба
з дрижанням від напруги руками розгорну.
Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,
і світла сніп розвиднить кімнату днів курну. Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,
яка проб’є прозрінням усе нове й старе,
яка мовчущим криком німих очей закличе
і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем. Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,
і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
заслуханий, задивлений поет — сліпий.