Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Богдан-Ігор Антонич - Елегія про співучі двері

Співучі двері, сивий явір, старий, мальований поріг. Так залишилися в уяві місця дитячих днів моїх, так доховала пам’ять хлопця затьмарені вже образи, такий обмежений став обсяг тієї пісні, що дрижить, яка зворушенням хвилює, та все ж без зайвої сльози пейзажі споминів малює. І хочу знову пережить хлоп’ячі радощі та бурі. Швидкіш струмує в жилах кров, і сяють щастям очі хмурі, в долоні легшає перо. На кичерах сивасті трави, черлений камінь у ріці. Смолиста ніч, і день смуглявий, немов циганка на лиці. Розсміяні палкі потоки, немов коханці до дівчат, злітають до долин глибоких, що в сивій мряці тихо сплять, і куриться із квітів запах, немов з люльок барвистих дим. Дрижать ялиці в вітру лапах, голосять шепотом дрібним, течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, п’є олень воду з джерела. Квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні. Кущем горючим таємниці виходить ранком з глибині. Співає пуща сном кудлатим, прадавнім шумом загуло. На схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село. Корчма, мов кущ, що родить зорі, свічками палиться в ночі. З горілки б’ють дими прозорі, скриплять іржавії ключі. Смичком вогнистим тнуть цигани, розкотисто співає бас. Пече музика, й голос тьмяний, і струн сп’янілих лютий бряз. Тремтить на флейті пальців десять, музичне дерево горить. Із бубна, мов із дзбана, ллється роздзвонений, гарячий крик. Палає скрипка, тихне, в’яне, і серце бубна співом п’яне. І про опришків в сотий раз оповідає в пісні бас: свячені кулі, литий пояс, таємне зілля, дика борть, заклята ніч і смерть в напоях, що їх коханцям варить чорт. Шалений місяць — мрійний тенор веде містичну пісню тьми. Дівчина, наче веретено, в танку спідницями шумить. Ще пам’ятаю: на воді дрижачі іскри ранок сіє. Ще пам’ятаю: білий дім, де стіни з дерева та мрії. Ще пам’ятаю: в сонці міст рудий хребет ліниво гріє, неначе велетенський кіт, що в сні ледачім очі щулить. І дім і міст, мабуть, стоять, але для мене вже минули і тільки спомином горять. Неситий крук над мостом крякав, плило рікою сонце в світ. Туди ходив ловити раки, коли мені було п’ять літ. Колола пальчики шипшина, устами ссав солодку кров. На зорі задививсь хлопчина, але своєї не знайшов. Тут сиве небо й сиві очі у затурбованих людей. Сльота дуднить і шиби мочить, розмови стишені веде. Під сивим небом розстелилась земля вівса та ялівцю. Скорбота мохом оповила задуману країну цю. Як символ злиднів виростає голодне зілля — лобода. Відвічне небо і безкрає, відвічна лемківська нужда. В таємних кручах давня Лада ворожить хлопцям молодим. В церквах горить Христовий ладан і куриться молитви дим. На небі тільки сині зорі вислухують благальний спів людей, що, прості та безкрилі, цілуючи в німій покорі брудні обніжки вівтарів устами, чорними від пилу, що їхні губи припорошить, моління шлють Христу і Духу, щоб допоміг здобути гроші на хліб, на сіль і на сивуху. Земля не родить, віє вітер, на полі мох, мов теплий одяг, а люди, як в усьому світі, все родяться, терплять, вмирають. Пожежі й повені проходять, лишаючи лиш пустирі, рокочуть війни і минають, зміняються володарі, літа пливуть, мов гірські води, і про опришків дощ осінній вже тільки спомини виводить. Чимало бур так прогуло. Лиш ти однакове й незмінне, далеке лемківське село. Туди, мов стріли, шлю слова, туди крилата пісня лине. З села такого вийшов я, життя звеличник — верховинець. З людей, що, щирі та звичайні, приймали смирно долі пай і поклонялись неба тайні під знаком співного серпа. І , може, був би тут остався, як інші, покорився сам і, до землі німий припавши, молився радісним вівсам, та Той, що легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися, слова співучі дав мені і гострі зуби, щоб в житті я твердо й просто боронився. Широкий світ, від серця ширший і ширший вітер на селі. Не помістити в цьому вірші ні зір, ні неба, ні землі. Шляхи широкі у безкрає, поїхав хлопцем я у світ. Насправді стриму час не має, хоч важко це нам зрозуміть. Турботи, радощі, омани, кохання, зрада, ночі тьмяні і сіроокеє дівча. Одчаю шал, і пал любовний, і хмільність щастя, і печаль, нестямний захват молитовний, доглибна знеохоти їдь і ласка творчості найвища — це все дало мені життя. Його звеличую тут я і кличу дням: мене п’яніть, п’яніть мене! Хай смерті ближче, хай на минулому іржа, хай снігова спливе пороша, думки нестримано дрижать, а кожна, мов кришталь, ясна. О, молодосте, ти одна не заплямована й хороша. Співуча тінь, крислатий явір і тесаний, дзвінкий поріг. Отак змальовує уява місця хлоп’ячих мрій та втіх.