Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Богдан-Ігор Антонич - Мій давній голос

Палкий, нічим незаспокійний, ловлю слова, мов барвні скельця. Як же ж я терня туги рвійне з корінням вирву з штольні серця? Терпке похмілля свіжих ранків п’янить, як і давніш п’янило. Дивлюсь в блакитну призму склянки, де заламалось небо в хвилі. Рожевий чай, мов піна з сонця, зелений морок сном колише. Заслуханий у дружній вітер, свій давній голос чую в тиші:“Аж юне серце затремтить, незаспокоєне й несите. Устами спраглими в цю мить всю хмільність світу хочу спити”.