Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Богдан-Ігор Антонич - Дім за зорею

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту, і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко. Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем. До інших зір молитимусь і інших ждати ранків. Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні, як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть, і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній, аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне. Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги, у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листя насіння вибухає, й місяць коле землю рогом, аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться. Коріння в черепах мерців сукате й соковите, життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті, і дуб прискакує до дуба — два боги сердиті, ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті. Вирують кола світляні — невломні мотовила, ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле. Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила! Поезії кипучої і мудрої, мов зелень! Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю, тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків. Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею. Поки я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую. Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води, крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром. Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу, співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.