Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Богдан-Ігор Антонич - Назавжди

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка, і тінь замазує панни, мов образи затерті. У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод, дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком прощається з сестрою, що у зореколі їй не сяяти вже більш. Так ніч блакитним снігом миє в місті маки меланхолії. Накривши плечі згорблені кожухом неба синім, колишеться шофер у сонній лімузині. Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу, і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий, круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху заблукана і місяць — білий птах натхнення злого, й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих, що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого. Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки закриє очі сплющені, немов сестра остання. Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання. Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє, колишеться шофер у сонній лімузині.