Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Ліна Костенко - Перш, ніж півень запіє…

Петро – не Юда. Він любив Учителя. І вуст він зроду був би не отверз. …Коли вели Ісуса до мучителя, була сльота. Петро апостол змерз. А тут раби і слуги архирейські Такий вогонь великий розвели! Петро подумав: – Я лише погріюсь, Бо хтозна, чи ще прийдеться коли. Він підійшов до ницих і бундючних, І руки грів при їхньому вогні. Слуга спитав: – Ти також його учень? – Була сльота. Сказав апостол: – Ні. Він так сказав, і той його облишив. Раби і слуги підкидали хмиз. Месію били. В груди. І в обличчя. Вогонь горів. Петро дивився вниз. Коли ж Ісуса повели, одмучили і розп’яли в такій височині, слуга спитав: – Ти був між його учнями? – Горів вогонь. Петро промовив: – Ні. Він руки грів і зневажав Пілата. В своєму серці плакав і скорбів. Але вогонь продовжував палати. І він сидів, як раб серед рабів. Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме святе учення у майбутні дні? Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! – І втрете він тоді відрікся: – Ні. Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні? Урятувався? Догоряє хмиз… Тебе розіпнуть десь аж при Нероні. Зате інакше: головою вниз.