Скляні очі кам’яниць,
над ними чола балконів,
рійний, стрійний танець
світла красок, тонів. О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто –
задимлене в неба блакить алмазними зіницями вітрин. Очі скляні кам’яниць,
над ними шильди, фасади,
мінливий реклам танець
пестить трійлом принади. О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
розбавлене рельєфами вітрин. Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
О прямовисні озера закляті:
чи се плюскотять срібні риби,
з місячного сяйва натяті? Так добре глядіти в ваші безплямні шиби. О скорбе, перерізана площиною вітрини, в дощі рефлексів розцвіли казок гриби, шоколадові дрібні мелюзини... По тисячкрать пристрасні очіводять по вас трус, та ви хіхочетесь рожевимилампами. По тисячкрать вдаряєте цілункамиспокусмерехтливі, в блиску зливспокусливі плями. В жоржети, шовки, брокати, крепдешиниубрані цвітів кльомби,
вічно всміхнені дерев’яніманекени, квадрати, прямокути, ромбоїди, ромби. Очі скляні кам’яниць,
рельєфи, шильди, фасади,
блідий місяць-каганець,
ярких ліхтарів громади. О місто, місто, місто –
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
Кричи квадратами вітрин. Кам’яниць скляні очі,
сном зашуміли будуари,
виллялись темні тіні ночі
на сквери, парки, тротуари.
О місто, не треба лякатисьїї конклюзій. О місто, тебе прощають на добранічвітрини брязком жалюзій