Угору та вгору, один за одним.
Тисне нам сонце важке на плечі.
І сонце здіймаєм! Катовані ним,
Його ми возносим, його ми предтечі. У плечі солоні уївся станкач.
Коней останніх покинули вчора.
Не в силі впіймати уже передач
Віддалених рація наша. А гориЗімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги.
Мало в нас неба! Мало блакиті!
Впрігшись у зброю, немов у плуги,
Тягнем до неба, потом облиті. А хочеться степу. Скоріше б із гір
На вольну зелену рівнину!
... Потріскані губи, запалений зір,
І в ньому —готовність іти до загину., Трансільванія