Прозора мла довкола,
В задумі дерева...
Над морем захолола
Хмаринка льодова. З замисленого парку,
Далеко від людей,
Живлюсь на білу хмарку
Крізь просвіт голубий. Як вітер шелевіє
Між листям угорі,
Встають нові надії
І спогади старі. І заклики далекі
З далекої землі
Летять, мов ті лелеки,
Мов легкі журавлі.
Забудь за бурю й за турботу!
Забудь любов, і страх, і гнів!
Хай серце буде – крига льоду,
Щоб тільки дух полуменів. Лети в світи за вільним льотом
Одвічних зір, ясних вогнів,
Ти будь співцем, ти будь пророком
Минулих і майбутніх днів! Угору дух, у вічність очі! –
Хай зникне з обрію земля,
Нехай бринять слова пророчі,
Мов журний клекіт журавля.
Ні! Я ненавиджу спокій!
Краще вже вихор і вир!
Хай бурі та буйні потоки
Зів’ються й поллються в простір! Ненавиджу плоскі порядки
І лінії рівних доріг.
Хай через кручі й рогатки
Летить мій нестримний біг! Люблю підійматися вгору
І раптом – падати вниз,
Знаходити знову опору
І бігти крізь гори й ліс. Люблю провалля і скелі,
Де грають веселі струмки,
Розгублені в горах оселі,
Оази і дикі піски.
Нема спокою без турботи,
Нема життя без чорних бур, –
Бо серце може й захолоти,
Як на воді холодна хмур. Коли ні крихточки любови,
Ні зненависті, ні страху, –
То про красу не буде й мови
На вбогім життєвім шляху. О люба земле, рідна земле,
Пилинко в бурі світовій!
Далекі заклики даремні, –
Бо я до смерті – тільки твій.