Вільно ритмована мово,
Найкраще з земних чудес,
Що слово складаєш до слова, –
Ти не дарунок небес! Тебе створила людина
В сиву давнінь віків,
Щоб ти, мов таємна пружина,
Торкала то втіху, то гнів. Ти родиш сили могутні,
А часом безсилий плач;
Мотиви твої незабутні,
Хоч забудеться твій сіяч. Хто твій творець, о пісне?
Не “я”, не “він” і не “ти”...
Родишся ти не навмисне
І вільно летиш у світи. І всі ми – мрійні піїти,
І всі ми – віщі співці,
Бо любимо словом горіти,
Хоч і без міри в руці. Пісне! Скільки мелодій
Ти в наших серцях плетеш!
Закрадєшся в душу, як злодій,
Хвилюєш її і ведеш. В мотиві одного малюнку
Одкриваєш багатий скарб
І звичайну, буденну думку
Зодягаєш у тисячі фарб. Дрібний, невловимий натяк
Ти перетвориш на крик,
Примусиш спомин заплакать,
Чекати в майбутньому втіх. Всі надра нашого серця
Ти розгортаєш до дна,
Показуєш, чим воно б’ється,
Чи ясна його глибина. Виносиш на світло, в свідоме,
Всі таємниці життя,
Всі щонайтонші заломи
Настрою, думки, чуття. В серцях засипаєш провалля,
Вириваєш терни й бур’яни,
Щоб завжди вищим моралям
Місце давали вони. Торкаєш у різних душах
Щонайтонших струн-тетив,
Робиш їх рідних і дужих,
Гуртуєш їх в колектив. Наставляєш на діло корисне
Рядками ритмованих слів.
Хвала тобі, вільна пісне,
Оздобо нових віків!