Дмитро Загул - Згадка (Бувало: в сутінку вечірнім)
Бувало: в сутінку вечірнім,
Як обрій кров’ю догорить,
Стаю невпевненим, покірливим... І туга пережитих літ
Закряче вороном настирливим:
Не варто марити про цвіт! Хіба таким, мізерним, хирлявим,
Чекати кращого чогось?
Щоб потім згинуть непримиреним? Та скільки ж поту пролилось
І скільки ж витрачено сили,
Щоб перебитися якось! Чекай спокійної могили
І не турбуйся про людей!
Їм тільки власне, власне миле. Ти не герой, не Прометей.
Хай інші, в кого більше віри,
Життя кладуть задля ідей! А струни порваної ліри
Нехай про смуток і любов,
А не про голод, не про діри
І не про сон брудних голов!
А догорить похмурий вечір,
І ліхтарі замерехтять,
То й настрій туги недоречний
Втікає, як вечірній тать. Засвічу лампу електричну –
Зітхання радісне з грудей –
І сяду за роботу звичну –
Бадьорий, свіжий, молодий. І радий, що позбувся туги,
Що позабув одразу знов
Оте маріння недолуге,
І віру, й ліру, і любов. Я не герой, не цвіт, не геній,
Я звичайніський робітник,
Що в обстанові цій буденній
Ще змалку працювати звик. І скільки сили, скільки вміння,
І скільки вистачить часу,
Я все вкладу в одне горіння,
В одне терпіння все внесу. Бо праця, праця од живого –
Серцем гарячим, золотим,
А не мерцям життя нового,
Що мріють про минулий дим.