В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені. Згадаю зимовий вечір
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду плечі,
А в серце ввіп’ється жаль. І встане знову в уяві
Той дев’ятнадцятий рік –
Розправи, пожежі криваві
І сотні мерців, калік... Тоді я зустрів на пероні
Дівчину, просту таку...
Вона, як ще були червоні,
Служила в “Більшовику”. Наше далеке знайомство
Недовгий тривало час, –
Вона розмовляла просто
І дзвінко сміялась не раз. Сьогодні знову під вечір
Чогось пригадав її –
До речі чи не до речі,
Дозвольте вповісти мені.
У Фастові на вокзалі
Марійка з “Більшовика”
Сиділа в третій залі,
Чекала дзвінка. Не була вона більшовичка –
Дівчина, просто така...
Мізерна, невеличка...
Коректорка з “Більшовика”. Вертала до Києва з дому,
З Волині, із села,
А в ногах відчувала втому, –
З Житомира пішки йшла. На лівім боці звисала
Торбинка, як у калік, –
Шматочок хліба і сала
Загорнуто в “Більшовик”. В залі блищали погони
Денікінських сіпак,
Обличчя п’яні, червоні,
А очі – вовкулак. Марійка вийняла сало
З торбинки і хліба шматок;
Розклала і снідати стала,
Доки не вдарить дзвінок. Враз за її плечима
Гримнув підпилий крик –
Один з офіцерського чина:
“Ти відіш? Більшовик!”
В Фастові на семафорі
Схитнувся маленький труп –
Вітри, мов собаки хворі,
Виють, в дротах гудуть. Бийте, вітри, телеграму
Туди, в волинське село,
Сповістіть рідню про драму,
Де снігом труп занесло. Дзвоніть у світи червоні,
Хай знають пригоду сумну,
Хай прийдуть, як буйні коні,
І розпорошать зиму. У Фастові, на вокзалі,
Розітнувся третій дзвінок, –
Потяг вирушив далі,
А в ньому сотні жінок. Тільки одна Марійка
Сама залишилась тут...
Кров на замерзлих рейках,
І на семафорі труп.
Як їду до Білої Церкви
І фастівський бачу вокзал, –
Згадаю обличчя мертве,
І в грудях загрузне жаль.