Як вечір кулями плював
І ранки гаркали залізом,
Один на варті він стояв –
І не з рушницею – з одрізом. Непереможні вороги
Порозіслали чати, стежі...
А він, в обірваній одежі,
Десь міряв межі навкруги. І раптом куля – не в висок,
Не в груди – в задубілу ногу.
Упав з одрізом на дорогу
І в рану набивав пісок. І з болю скреготав зубами.
Не крикнути і не піти.
Навколо прокляті кати,
І стогнуть села під панами. Надбігло двоє. – Більшовик. –
Скажено клацнули затвори...
І пронизав останній крик
Задимлені простори.
Горіли панські будинки,
А з лісу все бах та бах.
Топтали підкови стежинки
По золотих житах. А в лузі за нашим селом
Лежали в ровах селяни –
У кого рушниця, а хто з ціпком, –
А пани гарцювали ланами. І щось віщувала душа,
Що сина я вже не побачу.
В серці, мов вістря ножа,
Точило кров гарячу. Ввечері – наші на межі –
Аж за ланами загуло.
Його в кривавій одежі
Внесли сусіди в село. Не спиться мені по ночах...
Ні крику, ні зойку, ні сліз.
Такий одчай, неначе жах
Пройшов по селах скрізь. Як зараз – в дірявій одежі,
А в правій – старий одріз,
Виходить мій син на межі...
Я знаю: на заріз...